У Каєтана є друзяки — Іджі, Даміан, Бартек, Кароль Сметана, Толек Болеславський і, звісно, сам Каєтан. У Каєтана є рідні, у його друзяк — теж. Якщо разом збирається так багато завжди готових на ідею хлопців і так багато їхніх близьких, щось буде. Обов’язково. Щось трапиться й гіпотетично, й аксіоматично. Проте ніхто не гарантує веселий кінець, якщо влізти в пригоди: може дійти до трішки-трішки не весело… Але зараз Каєтан з компанією навряд чи думають, до чого призводять витівки. Значно цікавіше хімічити космічний шаттл із котлети (ну гаразд, для початку просто ракету), дивувати найкращу у світі бабусю й доводити до сказу (втрати свідомості) пані кухарку. Можна, наприклад, уявити, що пані Вальц — пірнальниця, якій легко виловлювати перли на Карибах, а потім зробити так, що черевик гепнеться з труби, і на носі вчительки теліпатиметься мокра Даміанова шкарпетка. Ой… здається, це вже було занадто. Історія про бешкет, у якої повинно бути продовження, принаймні про це натякає авторка. Книги про тих, хто не любить порядок і дисципліну, не просто добре читати, а й варто. Складно вірити тим, хто пише лише про слухняних і чемних, але й на тих, хто говорить тільки про бешкетунів і бешкетунок, теж не варто покладатися. Діти такі діти, такі унікальні! Найдурніше, найсмішніше, найризикованіше, найнеочікуваніше – значить, саме те, що треба найвибагливішій аудиторії. Тобто про котлети-шаттли-ракети, шкарпетки на носі й перли десь на Карибах читати важливо!