Геополітика емоцій

Перша книжка, у якій розкрито та проаналізовано масштабний емоційний вплив глобалізації. Підкреслюючи необхідність аналізу емоцій для розуміння мінливого світу та розгляду основних почуттів, що стоять за нашими культурними відмінностями, автор подає провокативний новий погляд на глобалізацію.

4 листопада 2008 року я, як і мільйони людей в усьому світі, дивився телетрансляцію урочистостей, що відбувалися у чиказькому Грант-парку з нагоди перемоги Барака Обами на президентських виборах. Цей вечір був повний вражень, насичених емоціями. На мою думку, найпотужнішим символом тієї пам’ятної події були сльози радості, що текли по щоках преподобного Джессі Джексона. Вони нагадали мені про інші враження майже двадцятирічної давності, зокрема про висланого з батьківщини видатного російського композитора Мстислава Ростроповича, який грав на віолончелі для захопленого натовпу перед падаючою Берлінською стіною. То були сльози тріумфу й примирення, сльози гармонії зі світом, сльози радості, які давали зрозуміти, що люди здатні змінювати історію на краще, коли керуються емоціями – правильними емоціями.

Менш ніж за місяць у Мумбаї – місті, що символізує надію Індії, – спрацювали «неправильні емоції», коли приниження стало причиною насильства з боку терористів. «Чому ви з нами так? – вигукнув чоловік, якого взяли заручником і ось-ось мали стратити. – Ми вам нічого не зробили».

«Пам’ятаєш мечеть Бабура?» – крикнув у відповідь один із терористів. Він мав на увазі мечеть, збудовану в ХVІ столітті за наказом першого в Індії могольського імператора-мусульманина й зруйновану індусами-радикалами в 1992 році. «Пам’ятаєш Годгру?» – запитав другий. Ішлося про місто в індійському штаті Гуджарат, де безчинства на релігійному ґрунті перетворилися у 2002 році на антиісламський погром. Це стало додатковим свідченням (якщо вони ще потрібні) непохитної здатності символів – у цьому випадку, символів приниження – збурювати почуття і керувати людською поведінкою навіть по кількох століттях.

Сама назва цієї книжки – «Геополітика емоцій» – багатьом критикам видасться відвертою провокацією, якщо не оксюмороном. Хай там як, а хіба геополітика не орієнтується на раціональність, на об’єктивні дані на кшталт державних кордонів, економічних ресурсів, військової потужності та холодного політичного розрахунку інтересів? На противагу цьому, емоції за своєю суттю суб’єктивні, якщо не цілком ірраціональні. Змішування емоцій і геополітики може бути не лише даремною, а й небезпечною справою, що врешті призведе до безодні абсурду, яку персоніфікують поганські обряди в Нюрнберзі, коли Німеччина під керівництвом Гітлера скочувалася до варваризму.

Може, й так. Та все одно ця книжка базується на подвійному переконанні. По-перше, неможливо повністю зрозуміти світ, у якому ми живемо, не намагаючись зрозуміти його емоції. По-друге, емоції, як холестерин, бувають гарні й погані. Проблема в тому, щоб знайти між ними правильний баланс.

У листопаді 2008 року, принаймні на якийсь час, надія переважила страх. Стіна расової упередженості впала так само остаточно, як і стіна тиранії в Берліні за 20 років до того. Звісно, перемога Обами мала об’єктивні, раціональні причини. Говорячи звичайною мовою політики, це була відмова від лінії попередньої адміністрації під час тривалих бойових дій і глибокої економічної кризи. Та емоційний вимір цих виборів і почуття гордості, яке вони викликали в багатьох американців, не можна недооцінювати.

Так само неможливо зрозуміти російські воєнні авантюри на Кавказі влітку 2008 року, не враховуючи їхнього емоційного значення. Меседж, який надсилав режим Путіна та Медвєдєва з Москви не лише грузинам, а й людям по всьому світу, був досить зрозумілий: «Імперська Росія повернулася! Після подій 1989 року ви насмілилися дивитися на нас зневажливо. Цього більше не буде. Ми готові залишити в минулому своє пострадянське приниження та звести собі нову надію на підвалинах вашого страху».

Упродовж того-таки літа 2008 року ще один режим робив спробу на світовій арені подолати колись пережите приниження за допомогою не воєнного авантюризму, а міжнародного спорту. Приймаючи Олімпійські ігри, Китай символічно – й емоційно – заново заявив про свої права на історичне центральне становище та міжнародну легітимність. Завдяки величній церемонії відкриття, архітектурній красі стадіону та багатьом завойованим медалям Китай склав іспит на вступ до світу сучасності, взявши ще одну вершину надії, підживленої швидким економічним зростанням. Коли навіть Китай хапається за надію, арабський світ залишається вгрузлим у трагічні події та негативні емоції приниження. Не всі араби – навіть не більшість – поділяють ірраціональні та сповнені ненависті принципи жорстокого джигаду проти Заходу. Але багато арабів, що дотримуються поміркованих поглядів, відкидають ідею мирних змін та активного громадянства, вважаючи, що всі політичні лідери нечесні й корумповані. Позиція зрозуміла, але вона відображає та підсилює безнадію, яка обмежує прогрес у всьому арабському світі.

Страх проти надії, надія проти приниження, приниження, яке призводить до цілковитої ірраціональності й навіть насильства, – неможливо зрозуміти світ, у якому ми живемо, не беручи до уваги емоцій, що змінюють його обриси.

Доки я пишу ці рядки після перемоги Барака Обами на виборах, фінансова та економічна криза в усьому світі глибшає й ширшає, зачіпаючи навіть Азію – континент, який донедавна був основним рушієм світового економічного розвитку. Що візьме гору на світовій арені – дух надії, принесеної перемогою Обами, чи страху, спричиненого економічним крахом? Звісно, це неможливо передбачити. Багато залежатиме від здатності нового американського президента перетворити слова на дії, а також відновити й реабілітувати політику в очах громадян його країни. Але на ситуацію впливатиме і якість китайського керівництва, яке тепер постало перед найбільшим за кілька десятиліть викликом. Уперше за останні роки майбутнє планети не визначатиметься тільки рішеннями демократичного Заходу. Можливо, ми скоро виявимо, чи централізовані, недемократичні уряди, як-от Китаю, справді можуть бути ліпше пристосовані до подолання економічної кризи, ніж демократичні країни на кшталт Сполучених Штатів…