АМ-тм

Описание

Елена Ушакова15.09.2012 15:52

Багато українських мистецьких критиків (так, вони все ще існують) характеризують літературу постмодернізму, як абсолютно несформоване, примітивне, чи то б пак неіснуюче явище. Мабуть, така реакція закономірна, адже саме поняття «постмодернізм» досить ефемерне. Сучасна література не просто ламає, точніше вже зламала, усі рамки, вона увібрала в себе найкращі (найжахливіші?) риси багатьох стилів, зокрема символізму та екзистенціалізму. Досить яскраво такий синтез прослідковується у творчості сучасного українського письменника Ю. Іздрика. Знайомство зі специфічними думками цього постмодерніста слід розпочати, мабуть, із справжньої книжкової мозаїки «АМ ТМ». Сама книга – суцільний колаж новел, які для «незагартованого» літературним абсурдом читача здадуться або гіпнотичними мареннями, або побічним ефектом від вживання спиртового розчину «Ведмедика Бо» з аскорбіновою кислотою. «АМ ТМ» - це не примітивне відтворення химерної дійсності з пафосними «викаблучуваннями», а логічна загадка, такий собі багатовимірний «кубик Рубика». Для створення літературного ребуса Іздрик використовує оригінальний образ – шахівницю, точніше шахового робота «із сюрпризом», завдяки якому письменник піднімає багато важливих питань. Насамперед це соціальний театр лицемірства, у якому кожен із нас приміряє безліч ролей, банальна гра у філософів та впливових людей, що виникає від перенасичення комплексами. Проблема взаємодії особистості, яка є «шаховим автоматом» із соціумом – справжнім гравцем, який власне і керує бездумним механізмом. Таким чином Іздрик класифікує суспільство на «тих, що грають» і «тих, котрими грають». Але є й окрема проміжна верства, яка прагне приховати усю несправедливість світу, часто показуючи викривлену реальність – це дзеркала, які приховують турецького мудреця, що керує шаховим механізмом. Увесь цей логічний пазл сформувався навколо найголовнішої, на мою думку, новели «Надлишкові деталі». Особливу увагу потрібно звернути і на композицію роману. Цей твір можна було б назвати романом у новелах, але Ю. Іздрик навіть до традиційних аксіом та канонів прагне внести щось своє. Тому окремі новели є дещо «відірваними», тобто між ними не простежується сюжетний зв’язок. Книгу можна інтерпретувати як звичайнісіньку гру в аглютинацію свідомості чи вихід людської думки у незбагненний космічний простір, але з іншого боку здається, що все зображене в «АМ ТМ» – уже не ребус, не логічна задачка для першокласника, а справжня реальність, яку ми (на жаль чи на щастя) не можемо сприйняти через власний суб’єктивізм. На цю думку наштовхує навіть напис на обкладинці книги: «Як досягти безсмертя в домашніх умовах». Це абсурдне риторичне питання не є способом привернення уваги, це жорстокий сарказм над примітивністю наших поглядів, думок та ідеалів. Тому й не дивно, що основним догматом альтернативної символістської релігії письменника є перевага «безсмертя в домашніх умовах» над вічним духовним життям. І саме така позиція вказує на песимізм і занепад культури, як наслідок – підняття теми самотності особистості. Автор не чітко вказує на духовну ізольованість людини від суспільства, а констатує скоріше наслідки цієї ізольованості – вживання наркотиків, транквілізаторів, лікування у психлікарні. У творі розкрито викривлену свідомість наркоманів, неврастеніків, одержимих параноєю чи іншою манією. Роман побудований за принципом градації, тобто з кожною новелою реальність усе більше ускладнюється, заплутується, постійно залучаються все більш віддалені й різнорідні елементи: психіатричний госпіталь, який мандрує собі «свавільно і вибірково» зі Львова до глибинки десь в об'єднаній Німеччині, знімальний майданчик, на якому актори знімають фільм в шлемах комп'ютерного томографа, начепивши на себе відеокамери особливої конструкції, промовисто названої «Всевидюче Око». Іздрик дуже вдало та навіть непомітно для читача поєднує дві основні риси філософії екзистенціалізму – відчуття самотності та абсурдності. Абсурдності світу, життя, реальності. Чи не вершиною ускладнення та викривлення дійсності можна вважати епізод із новели «Ідіоти», персонаж якої, вийшовши вночі не то серед поля, не то серед лісу із поламаного автобуса, натрапив на споруду, яка нагадувала одночасно річковий вокзал, сцену карнавалу, якийсь чудернацький монастир, що були суцільним фантомом. Суспільне безумство з кожною новелою наростає, тому з острахом очікується апогей масового психозу, який виникає внаслідок неможливості розв’язати одвічні проблеми життя і смерті. Ці риси – нерозуміння, агресія, неволя і тиск обставин (оточення), несерйозна, а то й абсурдна обстановка, в якій трапляється смерть – повторюються в інших новелах. У цьому й прослідковується формування власне Іздрикової моралі, яку письменник-екзистенціаліст прагне протиставити соціуму. В його уяві відлюдники та вигнанці суспільства – потенційні генії та винахідники. Звичайно, читач сам уже формує думку щодо адекватності чи абсурдності цієї моралі. Драма свободи – ще одна проблема, яку піднімає Ю. Іздрик у своєму романі. Адже саме залежність від сірих буднів, у яку кожен із нас потрапляє, призводить до руйнування всього: особистості, життя, думок і, власне, руйнування самої незалежності. Таке ось замкнуте коло. Наприкінці хочу додати, що книга досить специфічна, як і художній стиль самого Іздрика, а ідеї вражають своєю категоричністю та безапеляційністю. Тому твір може або сподобатися з першої ж фрази, або викликати літературну алергію, але байдужим навряд залишить.